Питання-відповіді Інтерв'ю Всі записи

... 1

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
ЖИТТЯ – ПОДВИГ
Ольга Іванівна Мокренець – одна з багатьох партизанів і партизанок
яким не судилося дожити до Дня Перемоги. Але вона зробила все можливе,
щоб цей день настав 9 травня І945 року.
Народилася Ольга Іванівна 1914 року в селі Петрівці на Прилуччині.
Рано залишилася сиротою і в 16 років мусила замінити батька і матір своїм мо-
лодшим сестрам і брату. Радянська влада допомогла сиротам звестися на ноги.
Брат став учителем, сестра пішла в авіаційне училище. А Оля з перших днів
колективізації пішла в колгосп. Уже в 1936 році очолила ланку по вирощуванню
буряків і тютюну. Тоді ж стала комсомолкою. За високі врожаї була учасником
Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві.
Та щастя обірвалося разом із страшною звісткою: почалася війна! Зако-
ном стали слова “Все – для фронту! Все – для перемоги !” Оля заміняє брига-
дира, разом з жінками збирає врожай. А незабаром почалися і чорні дні оку-
пації. Пусткою стає для неї хата. Ольга Іванівна забирає до себе таку ж, як і
сама, сироту Улю Ремигу. Удвох подруги вирішують боротися. Через зв’язкову
Євдокію Косенко налагоджується звязок з Носівським партизанським загоном.
Її будиночок стає явочною квартирою для партизан. Тут переховують зброю,
патрони. А коли захворів на висипний тиф партизан Страшенко, Оля сховала
його на горищі своєї хати і три місяці доглядала й лікувала його.
Оля брала участь у багатьох бойових операціях як боєць і медсестра.
Тепло відзивався про неї М.Д. Симоненко, називаючи Ольгу Іванівну сміливим
і відважним, дисциплінованим і винахідливим бійцем загону.
І ось останнє бойове завдання – знищення ворожого ешелону. Операція
йшла успішно, але, раптом, партизан почали обстрілювати з флангу. Під час
відходу групи було поранено улюбленця партизанського загону Гаврила Гри-
горовича Мірошника. Перев’язавши тяжко пораненого, Оля намагалася вине-
сти його з поля бою, і в цей час потрапила в оточення.
Карателі схопили партизан і доставили їх в ніжинське гестапо. Гаврюша
дорогою помер, а Олю гестапівці піддали нелюдським тортурам. Проте відважна
месниця стійко знесла катування й не видала жодної партизанської таємниці.
Щоб викрити зв’язки населення з партизанським загоном, окупанти пі-
шли на хитрість. Вони поклали трупи партизан на привокзальній площі в Ні-
жині, а перевдягнені гестапівці стежили – хто впізнає загиблих. Але партизани
розгадали цю хитрість.
В одну з наступних ночей трупи зникли. Вже після звільнення території вій-
ськами Червоної Армії виявилося, що поліцаї закопали тіла полеглих Олі і Гаврюші
на одній із сусідніх садиб. М.Д. Симоненко і дружина Г. Мірошника – Т.Ф. Мірош-
ник відкопали трупи і по одягу впізнали партизанів. Тоді ж їх тіла були поховані в
центральну братську могилу, що знаходиться біля Носівської середньої школи № 1.

3 квітня 2010

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
НАБОК ВАСИЛЬ КИРИЛОВИЧ
Колишні колеги дуже високо цінять свого колишнього директора. “На-
бок згорів на роботі”, – говорить Гончар Іван Васильович.
Чотири години ранку, а він уже керує на подвір’ї школи. Приміщення школи
№ 1 побудоване під його безпосереднім керівництвом господарським методом.
Він був і архітектор, і прораб, і будівельник. Разом з учнями-старшо-
класниками і вчителями все зробили – від фундаменту до останнього пофарбу-
вання. Не встигла висохнути фарба, як його не стало. Навіть ногою не ступив у
нове приміщення школи, яке було його мрією, метою життя.
Про свого сусіда, директора, однодумця з захопленням навперебій роз-
повідали Шовкун М.К, Прокоп’єва Г.Ф. як адміністратор був вимогливий, міг за
діло відчитати, але перед перевіряючими за вчителя стояв горою.
Здібний, розумний, дотепний, душа колективу. Ровесники-земляки вба-
чали в ньому щонайменше доктора філософії. А він любив школу, дітей. Це
була його стихія, якій він присвятив всього себе.
Коли через хворобу йому запропонували роботу в методкабінеті, він від-
мовився, бо не мислив роботи з паперами. Діти йому платили тим же – любов’ю,
називали своїм кумиром. Ввесь учнівський колектив захоплювався спортом,
тому що директор школи захоплювався ним.
Він просто випромінював енергію, дію. Як хороший сім’янин, бувало,
збігає до роботи на базар, купить курку, зварить сніданок, або привезе з лісу
грибів до сніданку.
Чи то через надмірну зайнятість, захоплення роботою, чи як фронтовик, що
знав собі ціну, – не кланявся керівникам району. Коли помер, ніхто не прийшов з ке-
рівництва провести в останню дорогу. Жаль, що не оцінили при житті по заслузі.

3 квітня 2010

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
НЕЧЕПА ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ
Кобзар і лірник Василь Григорович Нечепа народився 1 вересня 1950 року
в Носівці. З дитинства навчався музики і співу у місцевого народного музиканта
Олександра Степановича Сопіги. Закінчивши Носівську середню школу № 3,
він продовжує навчання у місті Чернігові в музичній школі по класу скрипки, а
також закінчив музичне училище як співак і хоровий диригент.
Гри на кобзі та лірі навчився у відомого музичного майстра Олександра
Самійловича Корнієвського. Кобзу, з якою виступає Василь Нечепа, виготовив
заслужений майстер народних інструментів М.І. Єщенко за кресленнями само-
го Василя на зразок і стрій кобзи кобзаря Терешка Пархоменка.
Василь Нечепа – унікальний представник старосвітської чернігівської
кобзарської школи, яку Гнат Хоткевич вважав найдавнішою.
Василь Нечепа для своїх концертних програм сам збирає, записує, об-
робляє маловідомі думи, легенди, билини, перекази й пісні, які звучать на
Чернігівщині. Крім того, він розробляє й збирає зразки народних вишивок, на-
родних костюмів, сам виготовляє свій сценічний одяг.
Як артист Чернігівської обласної філармонії Василь з концертами ви-
ступав у десятках країн світу – Польщі, Угорщині, Німеччині, Австрії, США,
Канаді, Англії, Франції та інших.
Із своїми концертними програмами “Пісні з берегів зачарованої Дес-
ни”, “Через віки і серця”, “Було колись в Україні”, “Материні пісні”, “Були і
ми козаками”, “Зоряна вічність”, Василь сотні разів виступав у містах і найвід-
даленіших селах рідної Чернігівщини, даючи, бувало, до 300 концертів на рік.
Василь Нечепа створив фонд “Дітям Чорнобиля” і зібрав десятки тисяч
доларів для дітей України, на які закуповувалися тонни ліків, полівітамінів, су-
часна діагностична медична апаратура та інше необхідне для лікування хворих.
Сотні благодійних концертів відбулися у Австрії, Канаді, США, країнах
Європи заради майбутнього України.
В.Г. Нечепа – народний артист України, лауреат премії імені Т.Г. Шев-
ченка, лауреат премії ім. Нечуя-Левицького.
Своїм мистецтвом, своїм талантом доносить красу і славу України, її ду-
ховність і велич до найвіддаленіших куточків планети, об’єднуючи українців
світу, гідно представляючи наш народ, нашу культуру.

3 квітня 2010

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
ОВОД ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ
Народився 1954 року у Носівці. Закінчив Носівську СШ № 1 у 1971 ро-
ці, навчався на біологічному факультеті КДУ ім. Т.Г. Шевченка. З 1987 року
працює в місті Тампере в Фінляндії. З 1998 року – на фірмі FIT Biotech, що
працює над створенням ДНК-вакцин проти ВІЛ-СНІДу.
Володимир Васильович досконало володіє сучасними біотехнологіями.
Він автор багатьох статей та оглядів, опублікованих у наукових журналах СРСР,
України та світу, має патенти на наукові відкриття.
Студенти біологічного факультету КДУ ім. Т.Г. Шевченка і нині вико-
ристовують у навчанні посібник “Імунологія. Практикум”, одним із співавторів яко-
го є В. Овод. Нині готується друге, значно розширене і доповнене видання підручни-
ка українською мовою і основну роботу з підготовки книги виконує наш земляк.

3 квітня 2010

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
РОДИНА ОЛЕКСІЄНКІВ
Кожна людина неповторна, а якщо вона ще й талановита, то хотілось би,
щоб вона продовжувала жити у вдячній пам’яті потомків. Але пам’ять, якщо її
не зберігати, живе не довго, поки живі діти, внуки. Голодомори, війни нещадно
знищують, змітають з лиця землі і людей, і пам’ять про них.
Як сказано в похоронці, в Прибалтиці пропав безвісти мій батько, Байда
Григорій Іванович (1904–1944 рр.).
Загинув в Карелії Доліч Олексій Олексійович (1908–1944 рр.).
Похований у Польщі Бойко Іван Панасович ( 1924–1944 рр.).
Загинув у Луганській області Прядко Григорій Демидович (1922–1943 рр.).
В Тернопільській області похований Байда Григорій Трохимович (1922–
1944 рр.).
Це все мринчани, мої родичі, яких забрала війна, – молодих, повних пла-
нів, надій і мрій. Більшість з них до війни не встигли створити сім’ї, давно помер-
ли їх матері, тож нікому пом’янути їх добрим словом, пронести пам’ять в віки.
Які муки, випробування перенесли вони на фронті, які були останні хви-
лини їх життя? Хто знає, чи були в них могили – той останній прихисток, до
якого люди несуть квіти і жалі.
Ость такі думки приходять в голову щоразу, як відвідую кладовище. І на цьо-
му гіркому фоні, як подарунок долі, уціліла на зло стихіям могила одного з 8 моїх
прадідів (у людини повинно бути 4 прадіди і 4 прабабусі). Тим більше через сто-
ліття дійшли спогади про нього і навіть в книжечці “Общественная деятельность
Коробки П.С.” згадується, що Олексієнко Семен Герасимович (1850–1927 рр.) жи-
тель села Мрин працював управляючим маєтку Коробки. А коли пан вирішив роз-
почати у Мрині будівництво, призначив Олексієнка волосним старшиною. В книзі
“Громадська діяльність П.С. Коробки” (1904) на сторінці 14 читаємо:
“Бажаючи вплинути на благоустрій Мрина, щоб мати більше людей, які
б йому допомагали і наглядали за облаштованими закладами, П.С. Коробка, ще
напочатку своєї діяльності влаштував в с. Мрин церковне опікунство і волосне
управління. Мринський волосний старшина С.Г. Олексієнко, котрий обіймав цю
посаду понад двадцять років, є, так би мовити, правою рукою Коробки і людина
визначна в багатьох відношеннях, за розумовими і моральними своїми рисами”.
Зосталася добра згадка про нього, як про розумну, порядну, шановану в
селі людину. Він неодноразово виручав земляків у скруті – одному купив ко-
ня, за іншого – погорільця – з власної кишені сплатив податок. Їхні нащадки
у четвертому поколінні досі пам’ятають ці добрі вчинки. Адже добро не забу-
вається. Після революції 1917 року Семен Герасимович, якому на той момент
було 67 років, власноруч розділив лишки своєї землі між малоземельними. Про
це згадується, зокрема, в матеріалах з історії села, зібраних С.Ф. Брухандою.
Цікавою була історія його одруження. Ще юнаком Семен Олексієнко
поїхав до Криму за сіллю. А повернувся звідти аж через два роки з молодою
дружиною-гречанкою (можливо наполовину, оскільки в дівоцтві вона мала
козацьке прізвище). Зоня швидко прижилася в селі. Позаяк, окрім інших та-
лантів, володіла талантом спілкування. Була це жінка працьовита, гарно спі-
вала і танцювала, любила читати книги. Називала себе дворянкою. Достемен-
но про соціальний статус Зоні до приїзду в село було невідомо нікому. Однак
існували припущення, що саме посаг дружини допоміг Семену Олексієнку
розбагатіти. Після повернення з Криму чоловік придбав землю, розпочав бу-
дівництво добротного, за мірками тих часів, будинку. Подружжя Олексієнків
виростило трьох дітей – Мефодія, Марину та Євгенію.
Мефодій служив конюхом у пана Коробки. І той цінував парубка за ста-
ранну службу. Внаслідок нещасного випадку на службі Мефодій став інвалі-
дом. Розповідали, що це кінь травмував йому ногу.
Марина, тонка й обдарована натура, мала дивовижно гарний голос. Коли
вона співала у церковному хорі, завмирали всі. Навіть пан Коробка. А йому до-
водилося чути найкращих оперних співаків. Зокрема, видатної Петербурзької
опери. “Мабуть, свою долю я проспівала в юності”, – казала Марина. Надто
мало щастя випало їй у житті. Дівчина була глибоко віруючою, знала напам’ять
багато молитов. Зі спогадів, у війну мринські жінки збиралися в хаті навколо
Марини. Вона так пристрасно, так щиро молилася, що мимоволі всі вірили: Бог
чує її, і цю хату омине бомба...
Певне, обраницею долі в родині Олексієнків була друга дочка – Євге-
нія (1890–1980 рр.). Вона прожила довге, красиве, і відносно щасливе життя.
Здобувши педагогічну освіту, вона працювала у школі міста Ніжина, разом із
чоловіком – Кирилом Щербаковим. На жаль, дуже рано овдовіла. Прожила у
праці і шані 90 років. У 1954-му році Щербаковій Євгенії Семенівні присвоїли
звання “Заслужений вчитель республіки”. Жінка мала єдину доньку Євгенію
або Генюсю (1921–1994 рр.).
Євгенія Кирилівна закінчила у 1947 році Київський медичний інститут за
спеціальністю лікар-окуліст. Проходила стажування в Одесі – у клініці Філатова
В.П. Працювала у місті Щорс. Потому – впродовж кількох десятиліть поспіль – у
Ніжині. Відзначалася професіоналізмом, працьовитістю. Робила складні операції
з повернення зору хворим. Тривалий час завідувала очним відділенням Ніжин-
ської міської лікарні. Їй було присвоєно звання Заслуженого лікаря республіки.
Євгенія Кирилівна, незважаючи на те, що вдовою стала ще в молодості,
повторно заміж не вийшла. Певне тому, що була дуже вимогливою – до себе
і до оточуючих. Покладалася тільки на свій розум та здібності. Постійно по-
требувала простору для творчого зростання, розвитку.
Земля Вам пухом, наші славні землячки – сіячі мудрого, берегині най-
дорожчого.

3 квітня 2010

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
ПРОФЕСОР З НОСІВКИ
Далеко не всім носівчанам відоме його ім’я та заслуги в галузі медици-
ни. Хоча народився Віктор Олексійович Павленко якраз у Носівці 1886 року.
Медичну освіту почав здобувати в Петербурзькій військово-фельдшер-
ській школі, після закінчення якої протягом кількох років працював фельдшером
у клініках військово-медичної Академії в Петербурзі. Саме тут і виникло в юнака
бажання назавжди поєднати свою долю з медициною – стати лікарем. Завдяки
наполегливості мрія здійснилася.
Віктор Олексійович вступив до Юр’ївського (нині Тартуський) університе-
ту на медичний факультет. Коли закінчив навчання, йшов буремний 1917 рік. Мо-
лодий лікар брав активну участь в організації революції, допомагав пораненим.
Стихли громи бурхливих часів. Заспокоїлася хвиля народного гніву.
В.О. Павленко почав працювати асистентом на кафедрі оперативної хірургії
і топографічної анатомії (теоретична кафедра) військово-медичної Академії,
якою керував відомий учений, професор В.Н. Шевкуненко. Одночасно займа-
вся практичною хірургією, працюючи в лікарні ім. Карла Маркса.
1922 року Віктор Олексійович захистив докторську дисертацію. А че-
рез деякий час став завідувати кафедрою воєнно-польової хірургії військово-
медичної Академії.
Роботу на кафедрі В.О. Павленко вміло поєднував з творчою діяльніс-
тю. Його перу належить ряд праць, присвячених в основному захворюванням
черевної порожнини та воєнно-польовій хірургії. Деякі наукові дослідження Ві-
ктора Олексійовича стосувалися оперативного лікування інших захворювань.
Разом з професором Н.Н. Еманським він запропонував новий метод пе-
ресадки сечоводів.
Помер професор В.О. Павленко в Ленінграді у 1937 році й похований на
кладовищі біля Олександро-Невської лаври.
На могилі Віктора Олексійовича встановлено пам’ятник як професору
військово-медичної Академії.

3 квітня 2010

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
НІБИ ДАВ ОБІТНИЦЮ
Андрій Пархоменко – представник київської школи митців-традиційників
того покоління, спогади про дитинство якого припадають на лихоліття Другої
світової війни. Народився 10 липня 1935 року в Козарах. Наближенням до май-
бутньої творчої професії було навчання в художньоремісничому училищі, згодом
успішно студіював книжкову графіку в Українському поліграфічному інститу-
ті. Більша частина трудового життя А.В. Пархоменка пов’язана з комбінатом
монументально-декоративного мистецтва: малював, різьбив, виконував замов-
лення для музеїв. Член Спілки художників України, учасник багатьох виставок.
Його картини можна побачити в музеях не лише на теренах України. Чимало його
творів – у приватних колекціях, в тому числі за кордоном – в Італії, Польщі, Ка-
нади, Німеччини, колишньої Югославії. У творчому доробку Андрія Пархоменка
переважно історичні сюжети, пейзажі та портрети, зокрема, славетних українок.
...Німецький офіцер зайшов до церкви й показав священику на годинник.
– Закінчуй! Солдати вже занесли каністри...
Але той не покинув парафіян і пішов у полум’я разом з ними. Цю картину
під назвою “Остання проповідь Корейші” її творець Андрій Пархоменко передав
до музею свого спаленого німцями і знов відродженого з руїн села Козари.
– Мене і рідних випадково зарятував того дня дідусь, – пригадував
А.В. Пархоменко. – Хоча мав я лише сім років, але запам’ятав іконостас із спа-
леної церкви, його різьбив мій батько, сільський умілець...
Це вже сьогодні достеменно відомо, що останній шлях Кобзаря із Бату-
рина проліг через Козари. Тож картина прощання з Кобзарем на фоні зовніш-
нього вигляду цього спаленого згодом фашистами храму – данина пам’яті мит-
ця про ці історичні події, про своїх спалених заживо земляків. Як і про тяжкі
післяокупаційні роки, що знайшли своє відображення у картині “Весна-44-го”.
– Не було навіть корівок, щоб орати поле. Ось і впрягалися в плуг жінки
та дівчата... Другою праворуч на цій картині – мати художника.
Ось такий у картинах А.В. Пархоменка реалізм. Це те, що хвилює, стає
німим свідком нашої нелегкої історії. Історії, що брала свій початок і продов-
жувалася з участю славетних постатей. В тому числі й молодого Івана Мазепи,
зображеного в картині “Присяга Мазепи”, де він присягав на Біблії на вірність
Україні, а не цареві, відданість ідеї державності.
На вищий щабель творчого піднесення став Андрій Пархоменко, започат-
кувавши власну серію “Славетні українки”. Анна Ярославівна, королева Франції,
Роксолана, Соломія Крушельницька, Маруся Богуславка, Ліна Костенко і Маруся
Чурай, невільниця совєтських таборів Оксана Мешко, перший лауреат премії ціли-
тельки Євпраксії Наталія Зубицька... Це далеко не повний огляд та перелік творчості
цього майстра пензля, зрілого художника-традиційника, якого не зваблюють примхи
моди в мистецтві. Його образи чіткі й зрозумілі, виконані достоту точно й правдопо-
дібно. Так, наче колись дав обітницю панотцю Корейші, коли той сповідав його.

3 квітня 2010

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
РАДІСТЬ І БІЛЬ СТАРОГО ВЧИТЕЛЯ
Пасічник Микола Іванович – вчитель з Киселівки. Був завжди по-козацьки
моторний, думкою і словом щедрий. Пише для дітей, лірику, гумор. Не тільки пише,
а й малює, творить музику і грає. Киселівська початкова школа, якою Микола Іва-
нович завідував і де навчав своїх вихованців, була справжнім оберегом мудрості
для школярів, де діти вчилися не тільки грамоти, а й брали уроки мистецтва, по-
езії, ліплення, малярства, музики, вчилися пізнавати світ Добра, Справедливості,
Краси. Школа була творчою лабораторією, де він опробовував свої навчальні під-
ручники для первачків – букварик, читанку, математику, які в рукописах здобули
визнання у відомих науковців і методистів. Багатогранна творча палітра ветерана
війни і праці, талановитого педагога з Киселівки Миколи Івановича Пасічника.
І знову лунатиме дзвоник на шкільних подвір’ях. І знову буде хвилюю-
ча, радісна мить побачення зі школою. Радісна для учнів і вчителів.
Тільки ця радість обмине Миколу Івановича Пасічника і його школу. Об-
мине уже котру осінь. Першовересень залетить на шкільне подвір’я ледь при-
жовклим листям, зірваним вітром з придорожніх акацій і легко опуститься на
принишкле шкільне подвір’я Киселівської початкової школи, у якій Микола
Іванович Пасічник три з половиною десятиріччя був і вчителем, і директором,
і завгоспом. Був, доки була школа. Вона й тепер є, тільки не відчиняє дітям
гостинно дверей. Немає дітей у Киселівці. І молоді немає. Одні пенсіонери ще
якось підтримують вогник життя у цьому напрочуд мальовничому селі.
З одного боку Киселівку обступають зеленошаті праліси, з іншого – по-
ля і луки. Перетинає село нині вже тихоплинна Остер-ріка.
Як тут гарно у вас! – не стримав захоплення новий учитель. Та коли по-
бачив школу, нараз спохмурнів, недобре зиркнув на місцеве колгоспне началь-
ство: “Хіба тут наука, тут мука дітям”.
Початкова школа тулилася у “Тарасовій хаті”. Таке ж підсліпувате вік-но,
потрухла стріха, вичовгана глиняна долівка. Всі чотири класи – 42 учні – тули-
лися в одній кімнаті. Старенькі парти стояли так близько одна від одної, що на-
віть першокласник ледь протискався поміж них. Навіть сонячного дня у закут-
ках класу панували сутінки. Микола Іванович помітив, як учні до самісіньких
очей підносили книжки, коли читали програмні тексти.
Треба було щось робити. І Микола Іванович привіз з району лікарів. Ті
обстежили дітей і дійшли до висновку: у більшості з них порушено зір. При-
хопивши лікарську довідку, учитель поїхав у райвно. Там його вислухали, по-
співчували і... розчарували: “Немає коштів на нову школу”. Та Пасічник не з
тих, хто легко відмовляється від задуманого. Пробився до першого секретаря
райкому. Той теж заспокоїв, але й пообіцяв, що збудують нову школу.
Обіцянкою, можливо б, все й закінчилося, аби настирливий Пасічник не
написав листа в обком партії. Звідти приїхала комісія, котра вирішила остаточ-
но: школу будуватиме місцевий колгосп.
Миколі Івановичу запропонували самому вибрати місце для будівництва.
Неподалік від річки, у центрі села, “гуляла” земля. Сюди, у чагарники,
звозили сміття і всілякий непотріб з колгоспу.
Скільки “суботників” і “недільників” організував Микола Іванович! Діти
приходили з батьками упорядковувати територію. А коли за власним проектом
Пасічника колгоспні будівельники звели простору школу, уже через кілька ро-
ків село забуло, що тут був пустир. Вздовж дороги піднялися молоденькі акації,
під вікнами початківки загомоніли з дітворою стрункі берізки, а за школою рів-
ними рядами посадили яблуньки. Обіч саду квітники, дослідні ділянки.
Пасічник виявився людиною обізнаною не лише в шкільних науках, а й
у садівництві, овочівництві, квітникарстві. Він добре малював, ліпив кумедних
чоловічків і звірят з глини і гіпсу, з картону вирізав і розфарбовував усіляких
пташок. Свої знання, уміння вчитель щедро віддавав дітям.
Бува, приїжджає перевіряючий з райвно, а школа серед білого дня порожня.
Техпрацівниця махне рукою у бік лісу, там, мовляв, шукайте учителя й учнів. А Ми-
кола Іванович у цей час біля старого панського вітряка проводив урок історії.
Ботаніку киселівські діти теж вивчали не лише з книжки, а на дослідних
ділянках, біля річки і в лісі.
За тридцять п’ять років роботи в школі М.І. Пасічник жодного разу не
брав літньої відпустки. Доки була жива дружина, вдвох готували школу до но-
вого навчального року: фарбували парти, підлогу, білили класи... Микола Іва-
нович власноруч виготовляв спортивні знаряддя, всілякі наочні посібники для
занять на уроках.
Він був учителем-новатором. Скажімо, алфавіт першокласники вивчали за
кілька днів. Урок з української мови, був схожий на урок співів. Діти бралися за
руки, водили хоровод, наспівуючи: “А-бе-ве-ге-де...”. Мелодію написав учитель.
Микола Іванович ніколи не ділив дітей на “легких” і “важких” до науки.
У нього не було “двієчників”, хоч всі знали Миколу Івановича як вимогливого і
принципового вчителя. Коли Пасічникові учні переходили в сусідню Держанівську
одинадцятирічку, тамтешні вчителі приємно дивувалися добрій підготовці дітей.
У 60–70-х роках на базі Киселівської початківки по кілька разів на рік
проводилися районні наради і семінари вчителів. А одного разу навіть з усієї
області звезли педагогів-ботаніків повчитися в киселівського вчителя не лише
методики викладання предмета.
Уже тоді сільський листоноша мішками носив листи в Киселівську шко-
лу. Після розповіді про вчителя і його захоплення в піонерській газеті “Зірка” з
усіх кінців України, а згодом і Союзу, просили надіслати насіння квітів.
Які лише квіти палахкотіли біля школи, навкіл дослідних ділянок, на
акуратних клумбах! Сто п’ятнадцять видів! У 500 шкіл надсилали ми насіння, –
розповідає вчитель. Щороку тисячу карбованців наторговували, здаючи насіння
ніжинським заготівельникам. За ті гроші купляли фарбу, шкільне приладдя і
все, що було потрібно початківцям.
Коли в Україні оголосили конкурс на створення кращого букваря, в ньо-
му взяв участь і М.І. Пасічник. Конкурсна комісія розглядала кожен буквар не
знаючи його автора. А коли зупинила свій вибір, розкрила конверт, то дізналася,
що автором підручника був учитель з Киселівки. Його буквар виявився змістов-
нішим, ніж ті, котрі підготували професори, доктори і кандидати наук.
Сталося це уже в роки горбачовської перебудови. Миколу Івановича за-
просили у видавництво і сказали, що на непевний час видання букваря від-
кладається. Фінансові труднощі. На жаль, так і не побачив світ Пасічників бук-
вар, як не вдалося вчителю видати вірші, гуморески, загадки, скоромовки для
дітей. Вони самобутні, дотепні.
– Тепер у мене багато вільного часу, – гірко посміхається Микола Івано-
вич . – Впорядковую свої рукописи. Хай хоч онукам на пам’ять залишиться.
Живе Микола Іванович у будинку біля самісінької школи. Живе один.
Уже двадцять років. Цього літа вчителю виповнилось 80 літ! Та він не схожий
на свої роки. Такий же енергійний, балакучий, має світлу пам’ять і гострий
розум. Тільки очі в учителя сумні-сумні. Він ще міг би навчати дітей, та ніко-
го. Розійшлася, роз’їхалася по світу Киселівка. Лише пенсіонери доживають у
стареньких хатах та дачники мурують собі котеджі.
А шкільне подвір’я, як і колись, залите квітами. У саду гілля гнеться
від плодів. Колись би Микола Іванович уже б заготовляв яблука дітям на зиму.
А тепер – нікому. На запустілих пришкільних ділянках вчитель поскошував
бур’ян. Лише на одній посадив городину. Йому багато не треба.
Берези біля школи попіднімалися високо, гомонять у верхів’ї. Може,
про тих, хто їх садив, а, може, про нічних варварів, котрі недавно увірвалися в
школу. Поламали парти, потрощили гіпсові і глиняні фігурки, понівечили на-
очність, з такою любов’ю виготовлену Миколою Івановичем. Ще й запис за-
лишили в зошиті: “Тут були хароші люди”.
Побачив усе це Микола Іванович і гірко заплакав:
– Школа – моя радість. Це все, – обводить поглядом розкидані по підлозі
підручники, пошматовані плакати, – що в мене залишилося. Це моя пам’ять.
Хто ж так міг?
Приїжджали в Киселівку й всюдисущі комерсанти. Хотіли купити шкіль-
не приміщення під якийсь склад. Микола Іванович став у дверях. “Не пущу, не
віддам. Доки я живий, тут буде школа”. Поїхали ні з чим.
Першовересень залетить на шкільне подвір’я ледь зжовклим листям ака-
ції і тихо опуститься на схололий поріг, на зарослу травою стежку, на давно
опустілий спортивний майданчик...
Скрипнули пересохлі двері, і тихо-тихо обізвався малиновий дзвоник,
Микола Іванович враз стрепенувся. Прислухався. Ні, то у вибиті шибки вікон
залетів рвучкий вітер, перегортає старенькі зошити на партах, ковзає гілками
беріз по даху... І знову тиша. Важка. Гнітюча. Така, що душу рве. Зойкне збо-
лена душа. Та хто почує цей зойк, відчує цей біль старого вчителя?

3 квітня 2010

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
НАУКОВЕЦЬ І ПИСЬМЕННИК
Понад тридцять років я досліджую творчість нашого земляка – відомого
вченого і письменника Олександра Григоровича Петькуна, який неодноразово бу-
вав на Носівщині, збираючи найрізноманітніший фольклорний, етнографічний,
топонімічний, географічний та історичний матеріали для різних збірників, а та-
кож оригінальних книг “На меридіанах сміху”, “Весела книга неймовірних подо-
рожей Молли Насреддіна та його вірних побратимів по землі українській” та ін.
О.Г. Петькун також автор багатьох інших оригінальних наукових та пе-
рекладних видань, перш за все, поетичних книг “Позивні сердець”, “Щільники”,
“Подорожі по Україні”, “Подорожі по землі чернігівській”, “Спраглий вітер”,
драматичних поем “Алішер Навої”, “Нарти”, “Нізамі”, “Насімі”, “Омар Хайям”,
“Корогли”. Він – перший перекладач казахських народних казок мовою Кобзаря,
афганських народних прислів’їв та приказок, упорядник і один з перекладачів збір-
ників “Гумор народів СРСР”, “Класична комедія народів СРСР”, “Антологія на-
родної загадки”, “Скарбниця світового афоризму”, “Гумор народів світу”, “Поете-
си народів світу”, “Прислів’я та приказки народів Сходу” та ін. Олександр Петькун
– перекладач українською мовою творів багатьох поетів-класиків Сходу: Рудакі,
Нізамі, Навої, Мехсеті-ханум Гянджеві, Вагіфа, Айні, Ахундова, Хамзи та ін.
О.Г. Петькун – доктор філософських наук, академік Міжнародної академії
співробітництва та розвитку і Міжнародної академії сходознавства. Його десяти-
томне фундаментальне дослідження “Іслам і країни світу” було видане не лише
українською мовою, а й російською, арабською, англійською та німецькою.
До 1990 року Олександр Петькун жив і працював у Києві, нині він меш-
кає у столиці Російської Федерації Москві, але продовжує активно займатися
україністикою – економікою, політикою, культурою тощо.
З ініціативи О.Г. Петькуна у Москві відновлено випуск журналу “Укра-
инская жизнь”, який виходив там у 1912–1917 рр. і в якому тоді працювали
такі видатні діячі дореволюційної України як М. Грушевський, А. Кримський,
С. Єфремов, Д. Донцов та інші.
До речі, ще в серпні 2004 року в ексклюзивному інтерв’ю для спеціального
випуску газети “Америка-Азія-Європа: Україна” присвяченому Дню Незалежнос-
ті України, Надзвичайний та Повноважний посол України в Російській Федерації
Микола Білоблоцький гаряче підтримав цю ініціативу академіка О.Г. Петькуна.
У найближчих планах заснованої при журналі “Бібліотеці української літе-
ратури” – видання унікальних книг і збірників “Антология украинского афориз-
ма”, “Украинский поэтический Торизм”, “Пословицы и поговорки украинского
120
В. Фурса Славні імена Носівщини
народа”, “Украинский народный юмор”, “Сказки украинского народа”, “Украин-
ская басня” тощо. Упорядник і перекладач – академік О.Г. Петькун.
До речі, до фольклорних збірників увійшли й матеріали, які Олександр
Григорович 1970–1985 роках збирав в селах Носівського району. Увійдуть во-
ни і в збірник “Фольклор Чернігівської області”, над яким О. Петькун працює
з 1965 року. Книга побачить світ у 2009 році в міжнародній серії “Фольклор
українського народу”.
У січні 2004 року в Москві з ініціативи академіка О.Г. Петькуна засновано
Міжнародний фонд до 200-річчя М.В. Гоголя, у видавничих планах автора ви-
пуск ювілейної енциклопедії “М.В. Гоголь. 1809–2009 рр.” (окремими виданнями
українською, російською, англійською та арабською мовами), збірників “Гоголь і
світ”, “Гоголь і Європа”, “Гоголь і Ніжин”, “М.В. Гоголь і Чернігівська область”.

3 квітня 2010

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
ПЛЮЩ ПАВЛО ПАВЛОВИЧ
(1896–04.03.1975) – вчений мовознавець, доктор філософських наук,
професор (1960 рік) Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка.
Народився у с. Володькова Дівиця (нині Червоні Партизани). З 1915 ро-
ку навчався в Ніжинському технічному училищі, а потім у 1918 році закінчив
комерційне училище із срібною медаллю. Навчався в Ніжинському педагогіч-
ному інституті ім. М. Гоголя.
Працював директором Червонопартизанської школи № 1 у 1924–1926 ро-
ках. На початку 30-х років розпочав працювати у Наркоматі освіти України і з
1931 року викладає історію української мови в КДУ ім. Т.Г. Шевченка.
Павло Плющ у своїх роботах досліджує мову Івана Котляревського, Лесі
Українки, Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського та багатьох інших укра-
їнських поетів та письменників.
У 1971 році вийшла його праця “Історія української літературної мови”.
Помер П.П. Плющ у 1975 році. Похований у м. Києві.

3 квітня 2010


... 1


  Закрити  
  Закрити